“Я працював в дитячих будинках протягом багатьох років. Я знаю, що заміни сім'ї не існує. Не існує ніякого морального, фінансового або наукового обґрунтування для поширення та збереження інтернатів. Я дізнався про це в важкий і болісний спосіб.

 - Якщо ми вдягнемо ці сорочки, ми зможемо пройти через “дипломатичний коридор” на митниці. – сказала моя мати, коли ми складали речі для місіонерської поїздки до дитячого будинку в Гондурасі. Це спрацювало: ми минули митницю з легкістю посла.

Так у віці 12 років я вперше поїхав за кордон, і це стало офіційним початком моєї співпраці з дитячими будинками. Протягом одного короткого тижня я налагодив хоча б поверхневі зв'язки з дітьми, з якими насилу міг спілкуватися. Але цього досвіду вистачило, щоб підтвердити своє бажання присвятити життя опіці. Я хотів допомогти іншим дітям отримати ті ж можливості, які мав я.

Вже дорослим я взяв академвідпустку в коледжі для волонтерства в тому ж таки інтернаті. Згодом я увійшов до його команди директором з адміністративних питань. Мені здавалося, що моя мрія здійснилася.

Однак «зсередини» все почало набувати іншого вигляду. Я спостерігав за сценою, яка завалом лягала на відвідувачів, кожного разу як з’являлася нова їх група – та сама сцена, яка затягнула й мене роками раніше. Я бачив дітей, які втікали й падали, соромливих забутих дітей. Дітей, які мали змогу отримати увагу тільки якщо підіграють.

Також я знайомився з батьками цих, так званих, сиріт. Наприклад, з матір’ю-одиначкою, яка від бідності й розпачу віддала до інтернату п’ятьох дітей. Надання фінансової підтримки саме їй, аби ростити дітей вдома, було б більш розсудливим рішенням – і з морального, і з економічного боку – аніж підтримка інтернату.

Майже через три роки після початку моєї роботи там, директор був звинувачений в сексуальному насильстві. Пізніше він був засуджений за зґвалтування неповнолітньої. На привеликий жаль, такий сценарій розігрується в інтернатах по всьому світу з вражаючою регулярністю. Відбувши менше двох років з 15-річного терміну ув’язнення, директор домігся повторного розгляду своєї справи. Його випустили в січні 2016 року, а розслідування справи триває.

Директор лишився на свободі і продовжував працювати в інтернаті, поки проти нього офіційно не було висунуто звинувачень, але більшість донорів пішли. Кількість вихованців інтернату скоротилася зі 130 дітей приблизно до 50. Було дивно побачити, як багато дітей раптом віднайшли свої сім'ї після того, як вичерпалися кошти. Ті ж, хто залишився, страждав у жебрацьких умовах, які погіршувалися.

Урядовці виправдовували свою бездіяльність в звичайний вже спосіб: вони не могли закрити інтернат, оскільки не мали де розмістити дітей, які залишилися, навіть тимчасово.

Ті з нас, хто провів роки, зблизившись з дітьми, не могли просто відвести очей від цього. Група колишніх донорів і я відчайдушно намагалися якимось чином компенсувати шкоду, в заподіюванні якої ми відчували себе співучасниками. Ми вирішили створити новий інтернат. Моїми завданнями були ведення цього проекту та пошук постійного директора. Тоді здавалося, що терміновість ситуації компенсує той факт, що я мав мало досвіду в сфері раннього розвитку дитини.

Щоб отримати приблизне уявлення про ситуацію, я відвідав нібито авторитетні інтернати. Я чув директорів, які хвалилися тим, як мало грошей вони витрачають на одну дитину. Один директор насилу говорив іспанською. Інший хвалився тим, що в його інтернаті понад 600 дітей.

Я провів кілька місяців досліджуючи передовий досвід в галузі раннього розвитку та інституційної опіки. Результати, в переважній більшості, ясно засвідчили, що найкраща практика – утримувати дітей від розміщення в інституціях.

Ми відкрили новий інтернат, прагнучи зробити все інакше. Ми розшукали родичів і укріплювали родинні зв'язки, що призвело таки до возз'єднання кількох дітей з членами їх сімей. Для тих дітей, чиї варіанти на влаштування були більш обмеженими, ми зробили все, що могли в таких умовах. Ми залучили їх до життя громади, заохочуючи побудову позитивних відносин поза нашими стінами. Ми зосередили свою увагу на освіті і підтримували місцеві школи.

Ми досягли багатьох результатів, але, незважаючи на всі наші зусилля, завжди були перешкоди на шляху до нашої кінцевої мети - створення справжнього сімейного середовища.

Робота з дітьми часто виснажує, і плинність кадрів в інтернатах висока. Навіть при тому, що наш інтернат гідно винагороджував за роботу усіх працівників – а не тільки директора – здавалося, що як тільки діти звикали до певної групи вихователів, наставав час попрощатися з тими, хто вирішив рухатися далі. Багато зі співробітників, які залишилися, зробили це з любові до дітей. Інші ж – через зарплатню, в основному.

Створена для захисту дітей політика – звичайна для інституцій в сфері розвитку дітей – перешкоджала побудові того типу відносин, який має першочергове значення для дитячого розвитку. Уявіть собі усі можливості побудувати зв'язок зі своєю дитиною, які втрачаються, якщо ви не можете бути поряд з нею в будь-який час. Сім'я рідко буває досконалою, але це не обтяжує її притаманними інтернатній опіці обмеженнями.

Кожен чув страшні історії про інтернати, але звичний коментар до них – «мій не такий». Я теж так казав. Наш інтернат разюче відрізнявся від більшості, але ніколи не дотягував до сім'ї. Якщо ваш інтернат не є одним з тих рідкісних і небагатьох закладів, в яких активно реінтегрують дітей в їхні сім'ї та шукають усиновителів або прийомних батьків для інших вихованців, - це просто ще один елемент в інтернатному колі. Сама суть інституційного догляду – як те, що він, переважно, спричинює – знаходиться в протиріччі зі створенням справжнього сімейного оточення.

Сім'ю не можна штучно масштабувати і, за винятком найекстримальніших ситуацій, не існує ніякого морального, фінансового та наукового обґрунтування для поширення та збереження інтернатів. Я вивчив це в тяжкий та болісний спосіб.”