А ВИ ГОВОРИТЕ - ВОЛОНТЕРИ...

Хто не знає, у нас є друзі. Тільки живуть вони в інтернатах для дітей-інвалідів. Вони просто неймовірні. От тільки доля задєлала їм коз'ю морду. І ці ягнята часто не дають мені спати. А тут ще й Натка нагадала мої слова: не дай Боже здохнути. І вся ніч псу під хвіст.

Якось приїхали ми в Ладижин пізно ввечорі, бо робили вояж по інтернатам. Запланували переночувати з нашими друзяками, на другий день до обіду подуркувати з ними і айдаа додому. На територію заїхали вже в повній темряві. З випєндрьожем парканувшись під корпусом, глянув на темні вікна. В кожному, як вазони на підвіконні, стирчали голови дітей. Одразу згадалося, як в далекому дитинстві вже досить пізненько батьки привезли мене в лікарню. Я так само стояв біля вікна і плакав. Вони кричали мені: увімкни світло. Ми тебе не бачимо. А мені було важливіше, що я їх бачу...

Вилазимо з буса, і тут шалений крик в 50 глоток: Вооовааа!... перецілувались та переобнімались зі всіма на першому поверсі. Руслан прибіг без трусів. На нього хлопці кричать: біжи вдягнися, а він не чує. Він притулився і дивиться прямо в очі. Сашка питає:

- Зробити каву?

- Звісно!

- Тобі, як завжди?

- Ну да.

Як з кимось поздороваєшся за руку, потрібно пару хвилин, щоб звільнити її із не по-дитячому сильних захватів. Коли проходиш повз візочки, твою руку ловлять і притискають до себе. З кімнати кричить Макс. Він лежить на ліжку, а під ним судно. - Вова, підійди обіймемось! - Максику, ти спочатку посери, а потім вже будемо обійматися. А, один хер, цей процес у тебе надовго. Йди до мене, дорогенький. - От Вова! Жодного запитання: а що ти нам привіз? Це абсолютно не важливо. Тільки розсудливий Толясік питає:

- Ти привіз малим памперси?

- Канечна!

Попри заздрість, що до когось заїхав раніше ніж до них, розпитують про Меджибіжський інтернат. Про дітей та умови. І постійно питання:

- А де краще?

- Та звісно - у вас!

- А чого?

- Бо тут- ВИ!

- А чого ти спочатку до них поїхав?

- Терміново потрібно було завезти відсмоктувач рідини з легенів для важких діточок.

- Як добре, що ви є на світі...

Лечу на другий поверх до дівчат. По дорозі мене ловить няня і каже , що у них зараз буде вечеря і не треба їх збуджувати. В розмову втручається друга:

- Ти шо, здуріла? Вони ж бачили і чули, що він приїхав. Хочеш, щоб вони нам вночі горлянки поперегризали, через свого дорогоцінного Вову? Хай йде.

Ну, тут вже любов-морков.

- Я тебе люблю!

- І я тебе!

- Я не піду вечеряти, краще з тобою посижу.

- Вова, а Свєтка забрала у мене сумку, що ти подарував. - Ага, я ж тобі казала: приїде Вова, я йому все розкажу.

- Мої батьки обіцяли приїхати і не приїхали, а ти сказав і приїхав..., - каже Рая.

Надя, побачивши, що через візочки інших дівчат не пробитися ближче, щоб привернути увагу до себе, не придумала нічого кращого, як стягнути з себе футболку і Вова кулею вилітає з кімнати... На вулицю з кружкою кави, зробленої отими перекрученими ручками. зробленої для тебе. Як ти любиш. Розриваючи обгортку вже третьої пачки цигарок за день, ловиш себе на тому, що плачеш.Аале ж тут можна. Тут не побачать. І втягуючи величезними шматками морозне повітря через вугільний фільтр, пропускаєш через себе всю біль та любов, якими те повітря аж сяє. І навіть найпотужніший фільтр не зможе затримати те поєднання. Так разом вони з кожним скороченням серця потрапляють в кожну клітину твого тіла і залишаються там на завжди. Ззаду підходить Натка і кладе руку на плече. Не обертаючись: - Не дай Боже здохнути. Дай ще пожити, щоб саме для них не влаштувати ще одну величезну найобку...