Відкриваємо двері дітям



Блоги

357 0

Ефективно допомагати чи просто жаліти?

Часто люди приходять у соціальну сферу через певні причини, які пов’язані з ними особисто. Батьки дітей з інвалідністю об’єднуються в організації для відстоювання прав їхніх дітей, а фахівці стають волонтерами у своїй професійній сфері або близькій до неї. Моє волонтерство розпочалося ще зі студентських років з роботи у громадській приймальні, яка надавала безоплатну правову допомогу. Спрямована на допомогу сиротам-випускникам взагалі, ця робота поступово підвела мене до запитання: а що коли сироти одночасно мають ще й інвалідність?

Емпатія – звичайно, якщо вона властива людині – викликає цілком природне бажання допомогти усім можливим кожному, хто цієї допомоги потребує. Але критичне осмислення цього бажання підказує:  «розпорошення» зусиль не дозволить досягнути дійсно вагомих позитивних зрушень – необхідно зосередити сили на чомусь конкретному.  Ми вирішили створити організацію, яка б надавала допомогу і підтримувала саме сиріт з обмеженими можливостями,  працювала над реальними та довготривалими позитивними змінами у їхньому житті. Саме з цієї ідеї 2009 року з’явилася благодійна організація «Українська благодійницька мережа».

Зараз мені вже важко сповна пригадати враження від першого відвідування Залучанського дитячого будинку-інтернату – закладу для дітей з найважчими вадами.  Але  точно пам’ятаю, що не було відчуття безнадійності – була думка, що справді можна щось для них зробити. Я розумів тоді і розумію тепер, що просто жаль, сльози, зітхання ніяк не допоможуть дітям. Ймовіршіне, навпаки. Ви б хотіли щоб вас жаліли і плакали над вами,  але не намагались при цьому якісно допомогти  виплутатися з скрутного становища: навчити чогось нового, змінити середовище, дати нові можливості (так, саме можливості, а не подачки)?

 Через відсутність волонтерського досвіду допомогти дітям в інтернаті я теж спершу намагався майже безвідмовно робити те, про що просили самі діти. Раніше, коли я був у дитбудинку, побажання дітей занотовував у невеликому записнику. Діти називали ці побажання «замовленнями» і казали про них не «я попросив», а «я замовив». З досвідом приходить розуміння того, що не можна безвідмовно виконувати ці «замовлення»: у дітей формується викривлене уявлення про отримання матеріальних речей, їхню цінність. Діти втрачають мотивацію робити щось самостійно, адже добре знають про можливість «замовити» потрібні їм речі. А з часом вони навчаються й маленькій хитрості – «замовляти» різні речі у різних людей. Проблема також у тому, що менш комунікабельні діти (як просто сором’язливі так і ті, що не розмовляють через певні фізичні вади) часто обділені увагою, бо вони не можуть нічого сказати! Хтось з дітей отримує більше, а хтось – менше. При цьому «обділена меншість» бачить це, але не завжди розуміє причини цього. У реальному ж світі за справедливих умов все відбувається інакше – більше отримує той, хто докладає більше зусиль.

Зараз все частіше говорять про правильну та неправильну, шкідливу та корисну допомогу дітям. Однак, сотні волонтерів продовжують наступати на ті ж самі граблі, закидаючи дітей в інтернаті подарунками. Звичайно, волонтери роблять це з добрими намірами, але без достатнього досвіду та розуміння наслідків такого безвідмовного, часом навіть надмірного дарування. І тут виникає дилема, знайома багатьом, хто стикався з цією проблемо. З одного боку, ти маєш про це сказати, адже з досвіду вже розумієш згубні наслідки такої допомоги для самих дітей. Бо "нова" людина може цього просто ще не усвідомити. Та з іншого боку, часто люди просто не готові це почути. І, звичайно, на пропозицію не допомагати у зрозумілий для них спосіб будуть реагувати виключно негативно.

Мій волонтерський досвід доводить, що допомагати дітям – це визволяти їх з інтернатів і робити все, що дозволить їм взагалі туди не потрапляти. Сама інтернат на система – недолуга. Інтернат не виховує дитину,  він не розвиває її особистість. А часто інтернат навіть не розвиває тіло: неналежний стан надання медичної допомоги, недостатнє та неповноцінне харчування, психологічно напружене середовище призводять того, що стан дітей в інтернатному закладі стає навіть гіршим у порівнянним з тим, в якому вони знаходилися у не надто благополучних сім’ях.

Сприяння усиновленню дітей, підтримка сімей, які стоять перед ризиком віддати дитину в інтернат, допомога сім’ям, які готові забрати дитину з інтернату, створення будинків підтриманого проживання для дітей та старших людей з обмеженими можливостями –  ось пріоритети. Люди, які бажають допомогти, часто шукають простіших шляхів і хочуть зробити щось мале, але «тут і зараз». Так, вони хочуть бачити швидкий та наочний результат своїх дій. Але цей результат для дітей зникне так само швидко, як і з’явився. Не варто шукати простих шляхів. Не можна казати, що невеликий внесок не є цінним – він буде мати цінність, якщо стане частинкою чогось великого.

Але як найкраще переконати людей докладати зусиль до тієї допомоги, яка справді здатна змінити долі дітей, хай і не буде помітна одразу?




Василь Футерко

Василь Футерко

Увійдіть,
як користувач:




Коментарi

нема коментарів

Вийти
Увійдіть,
як користувач:
увiйти