інтернати 2903 0

КОЛИ ЗНИКНУТЬ ПАРКАНИ В ГОЛОВАХ ЛЮДЕЙ

Останніми роками все вище здіймається хвиля обурених виступів проти державних інтернатів з їх жорстоким ставленням до дітей, свавіллям та нечесністю адміністрації, злиденними і гнітючими умовами існування, що не лише позбавляють вихованців дитинства, а й калічать їхню особистість. Однак дозвольте мені як людині, що прожила в інтернаті немало років, скуштувала в ньому як чимало гіркого, так і солодкого, стати на їхній захист. Йтиметься не про сиротинці, а про інтернатні заклади для дітей-інвалідів, зокрема, з вадами зору

При зіткненні з сучасною інтернатною дійсністю так і приходять на згадку твори ще дорадянської доби «Щоденник семінариста» Івана Нікітіна, «Нариси бурси» Миколи Помяловського та Бориса Грінченка, де затуркана до краю дівчинка, задумавши утопитися, питає дозволу у своєї наставниці. Холоне кров у жилах, коли читаєш радянського письменника Анатолія Приставкіна «Кукушата», «Ночевала тучка золотая», «Солдат и мальчик», де змальовується жахливе становище дітей в радянських дитбудинках. Часи змінюються, а ситуація та ж сама…

Громадськість в більшості своїй висловлюється за поширення сімейного виховання та інклюзивної освіти, коли діти-інваліди мають навчатися у звичайних школах разом зі своїми однолітками. Цієї ж позиції притримується Дитячий фонд ООН Юнісеф, про що свідчать матеріали міжнародних конференцій, проведених в Україні.

Безумовно, з більшістю аргументів на користь сімейного виховання варто погодитися. Інтернатне виховання застаріло і далеко не сьогодні. Воно обтяжене незчисленними бюрократичними приписами, за якими губиться конкретна дитина з її індивідуальним характером, нахилами, здібностями, уподобаннями та потребами. Нерідко виховання в таких закладах зводиться до підгонки всіх під один шаблон або пускається на самоплив, вивільняючи, мов джина з пляшки, всі можливі і неможливі згубні нахили і пристрасті. Нерідко дитячі інтернатні заклади стають школою для майбутніх злочинців та маргінальних елементів, не кажучи вже про те, що їхні випускники виходять у великий світ абсолютно непідготовленими до самостійного життя. Не даремно ж, коли хочуть підкреслити чиюсь малокультурність, невихованість і неосвіченість, говорять: «Девочка (мальчик) из интерната». Звісно ж, не можна ототожнювати всі інтернатні заклади і клеїти їм ярлики, але, як-то кажуть, «від одного гнилого яблука весь віз згниє».

Після тотальної втрати зору внаслідок поранення під час бомбардування в 1941-му році, я у восьмирічному віці потрапив до Харківської спецшколи-інтернату для сліпих дітей, де жив і навчався 11 років. Переважна більшість тамтешніх учнів по війні потрапили туди в результаті бойових дій або через «спілкування» з різного роду вибухівкою (снарядами, мінами, гранатами, патронами, запалами тощо). Їх тоді, блискучих, красивих, привабливих для малюків, на території Харківщини валялася сила-силенна. Вони були легко доступними для дітей, які часто залишалися без нагляду, бо матері від світання й до смеркання працювали на колгоспному полі. Інших іграшок мої однолітки не знали, та ще й природна дитяча цікавість, прагнення погратися у війну…

Наша спецшкола в кінці 1940-х скоріше нагадувала казарму. Лише згодом порядки в ній лібералізувалися. Як і всякому закритому інтернатному закладу, їй була притаманна ціла низка недоліків у вихованні підростаючого покоління. Через ослаблення родинних зв’язків між незрячими дітьми і їхніми батьками виникав брак родинного виховання, адже учень перебував у стінах закладу дев’ять місяців, а вдома лише на літніх канікулах. Також мали місце недостатня підготовка до самостійного життя, виникнення шкідливих звичок, притаманних вузькому закритому соціуму, невміння спілкуватися зі зрячими людьми тощо.

І все ж, мої однолітки і покоління сліпих, що йшли за нами, завдяки інтернату виросли справжніми людьми. Майже ніхто не став утриманцем чи жебраком. Більшість пішли працювати на спеціальні підприємства для сліпих, дехто закінчив вищі навчальні заклади і влаштувався за фахом – викладачами, юристами, музикантами чи масажистами. Одне слово, попри глибоку інвалідність стали повновартісними громадянами країни, влаштували своє особисте життя, здобули матеріальну незалежність.

Ось чому я проти огульної ліквідації інтернатних закладів, переведення всіх дітей-інвалідів на інклюзивну освіту. Навіть Генеральна асамблея Всесвітньої спілки сліпих в 2000-му році в Мельбурні висловилася за те, що батьки самі мають обирати форму навчання своїх дітей – інтернатну чи інклюзивну. Тому інтернати для сліпих збереглися у всіх країнах Заходу, незважаючи на значне поширення інклюзивної освіти, яка має під собою розвинену матеріальну базу і велику підтримку суспільства.

На Заході при багатьох загальноосвітніх школах є асистенти учителів, які допомагають дітям-інвалідам, зокрема незрячим, у навчанні, щоб викладач не відволікався. Зі сліпими в молодших класах вони вивчають шрифт Брайля, просторове орієнтування в межах навчального закладу, здійснюють перевірку письмових робіт тощо. Старшокласникам асистенти допомагають з освоєнням рельєфних географічних карт, малюнків з математики та фізики. Учні забезпечуються підручниками, необхідними допоміжними технічними засобами та наочними посібниками. Для них створюються сприятливі умови в школі для навчання та дозвілля. Але й тут не всі батьки з різних причин віддають незрячих дітей до загальноосвітніх шкіл. Тому певна кількість інтернатів зберігається.

А чи можливе у нас широке розгортання інклюзивної освіти, коли класи переповнені, шкільні приміщення не завжди пристосовані для здорових учнів, не те що для дітей-інвалідів, підручниками не забезпечені навіть інтернати для дітей з вадами зору. Про асистентів учителя і кури не сокочуть…

До редакції періодичних видань Українського товариства сліпих інколи надходили листи від слабозорих учнів, які навчалися в місцевих загальноосвітніх школах. Вони скаржились на те, що учителі не хочуть приділяти їм ніякої уваги, а просто виставляють оцінки, аби не скаржились. Ситуація особливо ускладнюється сьогодні, коли викладацька робота перетворилася на бізнес: учителі дружно погналися за репетиторством. Хто буде займатися незрячими учнями, коли батьки цього не в змозі оплатити?..

Ще однією перепоною на шляху інклюзивної освіти і зменшення кількості інтернатів є глибоко вкорінені суспільні забобони щодо сліпих. Деякі батьки зрячих дітей, приміром, вважають, що сліпота інфекційна і може передатися їхнім дітям при контакті. Тому вони забороняють спілкуватися з незрячими малюками у дворі і категорично виступають проти інклюзивного навчання. При цьому нерідко такі забобони поширені серед нібито освічених людей.

Інтернат же, попри свої вади, може забезпечити сліпим дітям кращі умови для навчання. Тут є кваліфіковані вчителі, є хоч старі, але підручники шрифтом Брайля, проводяться корекційні заняття з урахуванням індивідуального здоров’я для пом’якшення наслідків сліпоти і збереження залишкового зору, створені умови для корисного дозвілля, відвідання гуртків за інтересами тощо. Загальноосвітня школа цього зробити не може.

Слід також враховувати, що вади зору надзвичайно різноманітні. Одні діти – тотально сліпі, тобто не бачать нічого або мають дуже малий відсоток зору. Інші – страждають на короткозорість, далекозорість, косоокість, звужене поле зору чи несприйняття кольорів. Лікарі нараховують десятки цих вад. Для лікування або пом’якшення негативних наслідків існують певні методики, що можуть бути застосовані лише в спеціальному закладі.

Є ще одна небезпека для незрячих дітей. Останнім часом трапляються випадки, коли вони стають джерелом доходу для сім’ї. У неблагополучних родинах сліпу дитину залишають вдома, аби не позбавитись державної соціальної допомоги на неї. Інколи дітей-інвалідів використовують як жебраків…

Частина першокласників потрапляє до шкіл-інтернатів з затримкою фізичного або й психічного розвитку внаслідок неправильного виховання в родині. Трапляється, що дитина не може і не вміє жувати, тому що батьки до самої школи годували перетертою їжею... Інші не мають навичок самообслуговування, бо їх одягали батьки. Іноді родичі не дозволяють сліпому малюкові самостійно ходити навіть квартирою, тому він не має ніяких навичок просторового орієнтування. З усім цим доводиться стикатися учителям молодших класів спецшкіл-інтернатів і виправляти допущені раніше прорахунки виховання.

Такі ситуації в сім’ях, де народився незрячий малюк, викликані браком спеціальних медико-педагогічних консультацій, які могли б надати допомогу батькам на ранніх стадіях розвитку немовляти. Батьки, як правило, впадають в шок при народженні сліпої дитини. Вони не знають, як її доглядати і виховувати. Тому одні занадто пестять і опікують, а інші – взагалі перестають турбуватися. А прорахунки батьків доводиться виправляти інтернатам. Загальноосвітній школі це не під силу, її завдання – лише надати учням певну суму знань.

До того ж більшість учнів сучасних шкіл-інтернатів для дітей з вадами зору мають додаткові вроджені захворювання, породжені генетичними відхиленнями, неблагополучною екологічною ситуацією, високим рівнем бідності. В домашніх умовах далеко не всі батьки мають змогу, і головне кошти, забезпечити кваліфіковану лікарську допомогу своїм нащадкам, особливо в неблагополучних сім’ях, де сліпу дитину використовують як засіб заробітку. В інтернаті ж медичне обслуговування налагодити набагато легше. Взяти для прикладу уже згадувану Харківську спецшколу-інтернат для сліпих дітей (зараз вона називається навчально-виховний комплекс). Тутешні учні щорічно проходять поглиблений медичний огляд, включаючи генетичні дослідження, а влітку значна кількість дітей перебувають в оздоровницях. Лікарські висновки і рекомендації не тільки залишаються у шкільних медиків, а й надаються батькам для реагування вдома. Щоправда, так стоять справи не у всіх вітчизняних інтернатах.

Класи в спецшколах для дітей з вадами зору нечисленні – всього 10-12 учнів, а то й менше, тому вчитель може приділити більше уваги кожній дитині. Є корекційні заняття з подолання наслідків сліпоти та збереження залишкового зору, з просторового орієнтування та самообслуговування. Адміністрація деяких інтернатів турбується про долю своїх випускників, допомагаючи їм, приміром, вступати до вишів, працевлаштовуватися по їх закінченні.

Водночас в загальноосвітній школі незрячий учень автоматично, без чиєїсь злої волі, одержує особливий статус. Тобто він не такий, як інші. Це робить його ніби «священною коровою», заважає нормальному спілкуванню з однокласниками, може призвести до завищення або заниження самооцінки.

Але я зовсім не пропоную інтернатну систему для дітей-інвалідів залишити такою, як вона є. Нові часи вимагають нових підходів, і тут нічого не варто вигадувати, а перейняти західний досвід, пристосувавши його до наших умов.

Цікавими, як на мене, видаються напрацювання Марбурзької гімназії для незрячих, яка є однією зі складових Німецького інституту сліпих. В ній близько 300 учнів. Класи налічують 8-12 осіб, де навчаються разом тотально сліпі та учні з вадами зору незалежно від його гостроти. При цьому одні користуються рельєфно-крапковими підручниками та наочними посібниками, а інші читають тексти з допомогою різних телезбільшувальних приладів. Однак і вони легко можуть перейти на письмо Брайля.

Це, здавалось би, ускладнює життя і навчання учнів з залишковим зором, але насправді такий підхід створює для них можливість вибору способу одержання знань. До того ж частина людей із залишком зору згодом втрачають його, а разом з ним і можливість читати. Ось тут і стає в пригоді знання шрифту Брайля. У нас же така людина перетворюється на «неписьменну». Щоправда, сьогодні рятує комп’ютер…

Ще одним ноу-хау Марбурзької школи є відмова від централізованого інтернату. Діти там живуть в різних кінцях міста групами близько 8-ми осіб. Молодші школярі мешкають поблизу школи, а старші подалі по одному чи двоє в кімнаті; самостійно прибирають квартири, разом здійснюють необхідні закупки. Хоча за кожною групою закріплені по кілька вихователів, учні самі пересуваються містом. Все це стало можливим тому, що в школі надзвичайна увага приділяється просторовому орієнтуванню. Таким чином відбувається підготовка незрячих школярів до самостійного життя.

Чимало цінного досвіду можна також запозичити в країнах Скандинавії, Нідерландах, США. Сьогодення вимагає, аби наші інтернати для дітей-інвалідів відкрили широкий світ своїм вихованцям, а не відгороджувалися від нього високими парканами, як це відбувається зараз. Тобто організувати навчально-виховний процес так, щоб він не зосереджувався в одних стінах, а цілком природно інтегрувався в навколишнє середовище. Звісно, учні шкіл для дітей з вадами зору мають перед цим пройти серйозний курс просторового орієнтування і мобільності. Одним з варіантів такої інтеграції може бути досвід Марбурзької школи.

З іншого боку, треба відкрити інтернати для широкої громадськості, яка має знати про життя їхніх вихованців не з офіційних звітів, а з близького спілкування. Років 15 тому мені довелося побувати в одній із німецьких шкіл для сліпих дітей. Саме того дня на шкільному стадіоні відбувався футбольний матч між учнями і чиновниками міської ратуші. Останнім на час гри зав’язувались очі. А чи можливе таке у нас?..

Було б дуже добре, аби інтернати співпрацювали з загальноосвітніми школами, а учні спілкувались не лише на офіційних заходах, а і в невимушеній обстановці. Подібним прикладом є Теребовлянська в Тернопільській області обласна комунальна гімназія-спецшкола для дітей з вадами зору. В ній і здорові школярі, і учні з ослабленим зором навчаються в різних класах, але поруч, в одних стінах, спілкуючись на перервах та після занять.

Дуже важливо, щоб спецшкола-інтернат не лише давала учням певну суму знань, визначену програмою, як це робить і загальноосвітня школа, а формувала повноцінну людину, здатну легко інтегруватися в натуральне середовище. Якщо всі ці завдання будуть виконані інтернатами, тоді й полегшиться поширення інклюзивної освіти. До речі, в тій же Німеччині далеко не всі батьки її підтримують.

Ось чому, обома руками голосуючи за сімейне виховання та інклюзивну освіту незрячих дітей, я за збереження інтернатів. Поки що. На даний момент ми не маємо ні відповідної матеріальної бази, ні розуміння з боку суспільства необхідності кардинальних змін в ставленні до дітей-інвалідів. Цьому заважають, за влучним висловом німців, паркани в головах людей. Можливо за кілька десятиріч ми зможемо впритул зайнятися цим питанням, хоча перші кроки треба робити уже зараз.