діти 2899 0
Негативний вплив стресу у ранньому дитинстві: що робити і з чого починати?
Американський письменник, журналіст на ведучий Пол Таф (Paul Tough ) зосереджує свою роботу на темах освіти, бідності та соціальної політики в США. Його книжка «Як діти досягають успіху: наполегливість, допитливість та прихована сила характеру» була перекладена 27 мовами та більше року трималася серед бестселерів за версією New York Times. В своїй роботі він розглядає вплив стресу на здібності дитини та називає фактори, які зможуть допомогти їй досягти успіху – незважаючи на несприятливі умови.
Якими б не були умови вдома, школа та вчителі мають допомагати дітям розкривати свій потенціал, переборювати вплив розвитку в неблагополучних умовах. Ідея, наче, правильна – але як цього досягти?
Пол Таф вважає, що для цього треба змінити характер того досвіду, який щодня переживає дитина в школі. На його думку, вчителі мають не тільки викладати свої предмети, а, перш за все, створювати середовище довірчого спілкування, міцні зв’язки між самим учнями та між учнями та вчителями. Саме за таких умов дитина має всі шанси дійсно «розквітнути» і перебороти стрес.
Звичайно, вік дитини також відіграє свою роль в цьому процесі: при роботі з підлітками вже набагато важче протистояти та працювати з наслідками стресів, які супроводжували людину все її дитинство. Але це також цілком можливо. Таф згадує, як протягом певного часу працював з інструкторкою з шахів в одній зі шкіл в бідній частині Брукліну, Нью-Йорк. Багато з тих навичок та рис, які розвивали в собі її учні, інші освітяни звикли називати «характером». Учні не спинялися перед складними завданнями та долали серйозні перешкоди, зі стійкістю долали невдачі та втрати. Вони встановлювали для себе такі довгострокові цілі, які й досяжними не завжди здавалися, та впевнено рухалися до них.
Проте, за словами Тафа, жодного разу він не чув від неї таких слів, як «витривалість», «характер» або «самоконтроль». Натомість вона аналізувала з учнями всі ігри, вказувала на всі помилки, яких вони припустилися й розбирала їх, допомагала самим учням розібратися, як саме можна було інакше вчинити в кожній окремій ситуації. Увага та турбота, яку інструкторка приділяла роботі учнів, давала їм відчуття належності до спільної справи, впевненості в собі та бажання ставити цілі. Покращилися не тільки результати учнів і процес гри в шахи – покращився їх погляд на життя.
Але ж повернемося до впливу неблагополучних умов. В який саме спосіб сповнене стресів дитинство не дає дітям досягнути успіху в школі?
Пол Таф зазначає, що хронічний стрес у ранньому віці, який іноді також називають «токсичним стресом», діє одночасно на двох рівнях – на емоційному та на когнітивному. Емоційно – дитині важко керувати своїми реакціями на розчарування чи провокацію. Попри це протягом дня дитина шукає наступну загрозу чи ризиковану ситуацію. Інстинкт «бити або бігти», який діти молодшого віку завжди застосовують в стресових ситуаціях, зовсім не допомагає такій дитині у школі.
За даними неврологів, стреси в ранньому дитинстві можуть негативно впливати на розвиток мозку. Високий рівень стресу, особливо в період раннього дитинства, негативно впливає на розвиток префронтальної кори головного мозку. Отож, з точки зору когнітивного розвитку, такі функції мозку як запатам’ятовування та саморегуляція можуть розвинутися не в повному обсязі. Обробка нової інформації та поведінка в незвичних ситуаціях – чого ми, фактично, вимагаємо від дитини у школі кожен день – стають справжніми щоденними випробуваннями в умовах фрустрації.
Під травмою ми розуміємо не окремі випадки, як може зазначати традиційне визначення, але цілий комплекс факторів середовища, що мають несприятливі наслідки. В рамках дослідження The Adverse Childhood Experiences (ACE), проведеному в 90х роках Центрами контролю захворюваності та профілактики США разом з Kaiser Permanente, дорослі опитувалися щодо 10 категорій травм, яких вони зазнали в дитинстві: три категорії травм, пов’язаних з насильством, дві категорії - із соціальною занедбаністю та п’ять, що стосувалися зростання в умовах «вкрай дисфункціонального домогосподарства».
Останні 5 категорій включають в себе такий досвід, як бути свідком домашнього насильства чи розлучення батьків, а також перебування у в’язниці, наркозалежність чи психічні захворювання когось із членів сім’ї. Зазвичай, в бідних районах більше дисфункціональних сімей. Пол Таф підкреслює, що в такому випадку травмуючий вплив на дитину спричинюють не лише конкретні умови в конкретній сім’ї – цей вплив підсилюється ще й середовищем.
Розглянемо наполегливість та витривалість. Ці риси часто називають факторами успіху – в усіх сферах діяльності. Чи вони також є когнітивними здібностями?
Пол Таф не вважає коректним так розділяти усі навички на здібності. І от чому: нейробіологія дає нам трохи інший шлях до розуміння тих характеристик, які ми хочемо бачити в дитині. Адже донедавна ми не мали достатніх доказів з боку нейробіології, але сьогодні вже точно знаємо, що такі риси як наполегливість, стійкість, самоконтроль та інші, мають дуже мало спільного з «академічними навичками», яких можна навчитися. Натомість, вони більш подібні до результату особистого розвитку та впливу середовища. Отже, якщо ми хочемо бачити високий рівень цих навичок у дітей, ми маємо забезпечити для них максимально тривале перебування в такому середовищі, де вони відчуватимуть безпеку та належність до спільної справи.
А що ж робити, якщо навчитися цього неможливо? Як розвинути в дитині наполегливість, скажімо, чи самоконтроль? Нові покоління дослідників (неврологів, психологів, економістів) стверджують, що такі якості більше подібні до психологічних станів або установок, а отже – є продуктом оточення дитини, середовища в якому вона знаходиться. Зрозуміло, щоб допомогти дітям бути наполегливими, спочатку ми повинні з’ясувати як покращити середовище.
Інша ж справа зі ставленням до цих якостей, як до навичок. Відповідно до цієї позиції, оволодіння ними, як всіма іншими академічними навичками, лежить тільки на дитині. Тобто, й уся відповідальність – на дитині. Якщо ж ми будемо ставитися до цих якостей як до продукту середовища розвитку, тоді й відповідальність лежатиме на нас – дорослих, які оточують дитину. Покласти на нас відповідальність за зміни в середовищі життя дитини, щоб допомогти їй досягти успіхів не тільки чесно – це ще й набагато ефективніше.
З чого ж варто починати зміни? Багато з чого та одночасно.
В період раннього дитинства втручання легші та мають тривалі позитивні наслідки. Отже, один із шляхів до змін лежить через візити в сім’ї, дуже обережну та чутливу курацію сім'ї, центри підтримки для дітей. Пол Таф переконаний, що найефективніше можливе втручання – фокус на зміцненні батьківської прив’язаності, задіяності в процесі догляду. Над цим варто працювати через візити у сім’ю вже з перших днів життя дитини.
Він наводить приклад нью-йоркської програми Attachment and Biobehavioral Catch-up (ABC), яка залучає тренерів для якнайбільшого заохочення біологічних та прийомних батьків будувати стійкий і міцний зв’язок з їхніми дітьми молодшого віку. Одне з досліджень показало, що після 10 візитів АВС у прийомні сім'ї, діти в них демонстрували вищий рівень прив'язаності та відчуття безпеки, а їхній рівень кортизолу – гормону стресу – відповідав типовим показникам дітей в своїх біологічних сім’ях, які розвиваються в умовах якісного догляду. Сприятливе та турботливе домашнє середовище допомагає немовлятам формувати відчуття безпеки та впевненості. Це допоможе їм пізніше в майбутньому, коли вони почнуть самостійно досліджувати світ навколо.
Джерело: BOLD
