інтернати 2159 0
Рання інституціалізація та мозок дитини
Нім Тоттенгем – професор психології Колумбійського університету та директор Developmental Affective Neuroscience Laboratory. Дослідження лабораторії фокусуються на розвитку нейробіології пов'язаному з емоційною поведінкою людей. Її дослідження висвітлили фундаментальні зміни у схемі «мигдалеподібне тіло - префронтальна кора» в дитячому та підлітковому віці та великий вплив такого раннього досвіду, як турбота та стрес, на траєкторію розвитку цих зв’язків.
Мірі Кім: Зростання в умовах інституційного догляду – один з факторів стресу на ранніх роках життя, якому ви приділяєте увагу в своїх дослідженнях. Які ж особливості цих установ, що можуть негативно вплинути на дитину і її майбутній розвиток?
Нім Тоттенгем: Важко детально охарактеризувати «типову» інтернатну установу чи «типову» дитину, що виховується в ній, адже в обох випадках ми можемо говорити про величезну кількість відмінностей. Проте спільною рисою усього інституційного догляду, навіть за найкращого сценарію, виступає брак стабільності догляду та турботи. Догляд в інтернатних установах надається персоналом, який постійно змінюється, а співвідношення вихователі/діти може бути зовсім незадовільним – іноді це один вихователь на 20 дітей. Усі ці фактори в результаті і призводять до відсутності стабільного догляду і турботи, що є сильним стресом для дитини.
М.К.: Ці негативні наслідки здатні впливати на людину протягом усього її життя, чи ми, все ж, маємо шанс на «відновлення» згодом постраждалих дітей?
Н.Т.: На момент всиновлення, коли діти вперше вибувають з-під дії інституційного догляду, вони ризикують мати цілу низку затримок в розвитку. Часто ми бачимо, що вони навіть фізично маленькі, як на свій вік, або ж мають проблеми в моториці, мовленнєвому, когнітивному та емоційному розвитку.
Проте, міжнародні усиновлювачі – дуже особлива, як правило, група. Це обумовлено їх високим соціально-економічним рівнем та сильним бажанням забезпечити дитині належний догляд. Батьки проходять через багато всього, аби міжнародне всиновлення стало можливим – це зовсім не просто. Вони вже «інвестували» в цю справу багато ресурсів. Можливо, саме тому і нема нічого дивного в тому, що діти з інтернатів – після всиновлення – демонструють величезний стрибок в багатьох сферах, перебуваючи в сім’ї.
М.К.: З точки зору неврології, чим саме відрізняються діти, які що виховувалися в умовах інтернатного догляду, від своїх однолітків, що виховувалися в традиційних умовах?
Н.Т.: Варіанти поведінки, які можуть проявлятися після всиновлення, визначаються, головним чином, як регуляційні складнощі – саме це є фокусом досліджень моєї лабораторії. Ці складнощі можуть включати поведінкову регуляцію, регуляцію уваги та емоційну регуляцію.
Наприклад, дітям з інтернатів важко контролювати свої емоції при зіткненні з чимось загрозливим чи при реакції на негативні подразники. Ми спостерігали в наших дослідженнях тенденцію мигдалеподібного тіла ставати гіперактивним у відповідь на дію емоційно обумовлених подразників, таких як зустріч зі страхами.
Також існують відмінності між цими дітьми та їх однолітками у способі зв’язку мигдалеподібного тіла з ділянками префронтальної кори та гіпокампу. В цьому трикутнику – основа емоційної регуляції поведінки в дорослому віці, ми вивчаємо ці зв’язки протягом усього розвитку особистості.
М.К.: Що ж з’ясувалося в рамках ваших досліджень? Як розвивається зв'язок цих ділянок у дітей, що зазнали впливу інституційного догляду?
Н.Т.: Ми можемо побачити, що функціональні зв’язки між цими трьома ділянками мозку більше нагадують такі у дорослого, ніж у звичайної дитини. У дитини в умовах сімейного догляду, ці зв’язки розвиваються протягом тривалого часу. В дитинстві у всіх процесів є можливість дуже повільно розвиватися протягом всього підліткового віку – що і відповідає нашим знанням про повільний розвиток емоційної регуляції.
Але у групи з інтернатним досвідом такі моделі зв'язків більше походять на дорослі. Можливо, це здається несумісним з властивими їм проблемами в емоційній регуляції, але ми досліджуємо можливість пришвидшеного розвитку в цій схемі. Діти з досвідом типового сімейного догляду проходять тривалий період незрілості, формування та пластичності в цьому плані, що дозволяє їм достатньою мірою навчатися та отримувати усі переваги від такого середовища – тобто від сімейного оточення. Ми можемо припустити, що цей етап значно скорочується у дітей, що позбавлених батьківського догляду.
