Відкриваємо двері дітям



Блоги

1577 0

РІЗНІ ДІТИ - ОДНА ПОТРЕБА

Сюди привозять й домашніх дітей з аналогічними проблемами зі здоров’ям. Тут їх годують, лікують та навчають за рахунок держави. Різниця лише в тому, що домашніх на вихідні забирають додому, а сироти живуть постійно, поки не виповниться 8 років. А потім інший спеціалізований інтернат – працює конвеєрна система виховання, дітей передають з рук в руки, від одних вихователів до інших...

На моїх очах цього дня з будинку малюка перевели двох п’ятирічних хлопчиків. Один сліпий з серйозними проблемами з нервовою системою. Він одразу зайняв центральне місце на величезному килимі у групі, обклав себе іграшками та поринув у свій світ. Поруч пробігали діти, дехто ненавмисно штовхав його, але реакції не було жодної…

Другий хлопчик – Ян зайшов до іншої групи абсолютно спокійно й впевнено. Принаймні так виглядало це ззовні. У Яна з собою була цікава іграшка – величезний співучий котик, тому він одразу став центром уваги малюків. Вихователь Любов Миколаївна взяла малого за руку і підвела до дітей:

- Познайомтеся, це наш новенький хлопчик, його звати Ян.

Yan

Діти прореагували досить мляво, добре що не вороже – ще малого віку. Усіх більше зацікавив співучий котик Том. Кожен хотів потримати його в руках, послухати, про що ж він співає...

А я одразу згадала, що вихователі будинку малюка, де раніше жив Ян, мені розповідали, що кожного випускника свого закладу проводжають як рідного. Збирають гроші й дарять дітям іграшки, одяг та цукерки. Тож і котика для Яна купили саме вони на свою крихітну зарплатню.

Всиновити цього хлопчика не можна, бо в нього є мама, котра не позбавлена батьківських прав. Проте через страшну психічну хворобу вона не може виховувати свого синочка. Для неї самої призначили опікуна… Тож попереду в Яна невеселе майбутнє: спочатку навчально-реабілітаційний центр, а потім будинок-інтернат. Все, як описано Ростисловом Галелюком в книзі «Путівка 3507. Мозаїка пам’яті». Абсолютно схожа ситуація, тільки Ян потрапив до сиротинця набагато раніше, ніж Ростистав…

А тим часом гратися зі співучим котиком хотілося усім. Важко у будинку дитини прищепити малюку почуття власності, приватності, індивідуальності. Тут одразу все стає спільним, колективним, може це й не так погано, проте не відповідає тому, з чим діти стикнуться у реальному житті, коли подорослішають. У домашньої дитини є вибір – нести нові іграшки до дитсадка чи-то до друзів у дворі, чи ні. А в сиротинці такого немає. Усе довкола спільне, усе не моє…

А до мене вже біжить Аліна, у неї синдром Дауна. Таких малюків називають сонячними дітьми. Вона йде до кожного дорослого, посміхається та дуже щиро обнімає. Стає якось ніяково за те, що ти не можеш відповісти такими ж чистими почуттями… Гарна дівчинка зі світлою душею!

В Аліни є батьки, але вони беруть дівчинку додому не дуже часто. Говорять, що відмовляться від неї, якщо знайдуться іноземці, котрі захочуть її всиновити. Проте парадокс ситуації полягає в тому, що поки біологічні батьки не відмовились від дівчинки, вона не знаходиться у базі даних на всиновлення. Шансу знайти нову родину в неї просто немає, а час спливає. Вже 5 рочків, а там і 10. У підлітків та ще й з такими проблемами обмаль шансів знайти нових батьків.

Далі йдемо до Льоні, котрого всиновити можна, проте поки що немає бажаючих. Хлопчику 5 рочків, але він досі не розмовляє. Інколи можна почути лише окремі слова: «да», «хочу», «дай»… Вихователі кажуть, що розуміють його, бо вже звикли до його не завжди адекватних реакцій.

Lonya

Малий за характером справжній холерик, постійно щось будує, складає, грає у машинки. Якщо йому щось не сподобається, може закатати істерику. Хлопчику вкрай потрібна родина, проте через проблеми з нервовою системою в нього не такі вже й великі шанси на всиновлення. Цим малим треба багато займатися – логопед, масажист, курси ЛФК, невролог тощо.

Вихователі розповіли, що зовсім нещодавно був неймовірний випадок. Мати-одиначка з центральної частини України приїхала до Дніпропетровська й взяла на виховання одразу трьох малюків віком від 4 до 5 років. У кожного страшний діагноз – ВІЛ-інфекція. Якби вона цього не зробила, усі вони опинилися б у цьому навчально-реабілітаційному центрі №9. А тепер будуть виховуватися у прийомній родині разом з двома рідними дітьми цієї жінки. Щоправда, житимуть у віддаленому від цивілізації селі.

І наостанок я зустріла в цьому центрі свого давнього знайомого – Даню. Знімала його ще торік у будинку малюка, причому двічі. У нього ще був товариш – Семен, вони завжди добре гралися разом. Проте Даню так і не всиновили… І влітку цього року, як тільки йому виповнилось 5 рочків, хлопчика перевели до навчально-реабілітаційного центру. Сюжет про нього можна подивитися у програмі «Поговори про мене» за посиланням:

https://www.youtube.com/watch?v=4dQT9lUmJho&feature=youtu.be

 




Коментарi

нема коментарів

Вийти
Увійдіть,
як користувач:
увiйти